Наука і правоохорона

УГОДИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ: ДОКТРИНАЛЬНІ ЗАСАДИ, СУДОВА ПРАКТИКА, СТАНДАРТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Микола ПОГОРЕЦЬКИЙ — 2025-10-07

Анотація. Статтю присвячено комплексному дослідженню інституту угод у кримінальному процесі України з акцентом на доктринальні засади, практику національних судів і стандарти Європейського суду з прав людини. Зазначено, що угоди є виявом диспозитивності в публічно-правовому провадженні, однак їх допустимість і справедливість залежать від наявності надійних процесуальних гарантій. На підставі аналізу положень Кримінального процесуального кодексу України розмежовано види угод, окреслено етапи ініціювання переговорів, фіксації умов і судового контролю, визначено мінімальні вимоги до перевірки добровільності та поінформованості учасників, обов’язок суду встановити фактичну основу домовленості й належно мотивувати рішення про затвердження або відмову. Увагу зосереджено на ролі потерпілого, питаннях пропорційності наслідків угоди та застереженнях від прихованого тиску в переговорах. Запропоновано процесуальні фільтри у форматі стандартизованих контрольних переліків питань для суду, прокурора та захисника, які охоплюють перевірку добровільності волевиявлення, реальності й ефективності правничої допомоги, достатності кореспондуючих доказів, адекватності відшкодування шкоди, дотримання балансу приватного й публічного інтересів, а також повноти та належності судової мотивації. У статті виокремлено специфіку укладення та судового розгляду угод щодо застосування кримінально-правових заходів до юридичних осіб: визначено вимоги до підтвердження корпоративної волі та представництва, оцінки конфлікту інтересів, доступу до матеріалів, пропорційності заходів і можливого впливу на права акціонерів, працівників і кредиторів. На матеріалі релевантних прецедентів Європейського суду з прав людини сформульовано критерії доброчесності угоди: добровільна й усвідомлена відмова від процесуальних прав, ефективна допомога захисника, відсутність примусу, реальний судовий контроль, перевірка фактичної основи й відповідність публічному інтересу. Узагальнено проблемні аспекти правозастосування в національній практиці, запропоновано адресні зміни до законодавчого регулювання і до підходів судів, спрямовані на підвищення передбачуваності, прозорості та якості правосуддя під час укладення та затвердження угод.

Ключові слова: угода про визнання винуватості; угода про примирення; кримінальний процес; право на справедливий суд; диспозитивність; змагальність; рівність сторін; судовий контроль; досудове розслідування.

ЗЛОЧИННИЙ ВПЛИВ: ПРОБЛЕМИ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПІДСТАВ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Андрій ВОЗНЮК — 2025-10-07

Анотація. У статті досліджено підстави та межі кримінальної відповідальності за злочинний вплив як окремий вияв організованої злочинності, що має системний характер і здійснюється без безпосередньої участі у вчиненні конкретних злочинів. Обґрунтовано доцільність криміналізації цього явища як засобу протидії кримінальному середовищу, зокрема його неформальним лідерам, які координують, управляють або впливають на злочинну діяльність без безпосередньої участі в учиненні конкретних злочинів. На підставі аналізу положень ст. 255-1 Кримінального кодексу України, судової практики та критичних позицій науковців встановлено низку системних вад чинного законодавчого регулювання поняття злочинного впливу, серед яких – термінологічна невизначеність, відсутність чітких критеріїв відмежування від співучасті, розмитість ознак суб’єкта та форм впливу. Увагу зосереджено на аналізі положень проєкту нового Кримінального кодексу України, де запропоновано концепцію «злочинного лідерства». Попри спробу деталізації, нова редакція також містить низку проблем, пов’язаних із надмірною прив’язаністю до ознак організованої злочинної групи, дублюванням із суміжними складами злочинів і ризиками правової невизначеності. Узагальнено типові вияви злочинного впливу, зафіксовані в судовій практиці, запропоновано їх законодавчу конкретизацію. До таких форм запропоновано віднести: наділення особи кримінальним статусом, прийняття цього, а також примушування інших осіб до його визнання; встановлення або поширення правил поведінки, що суперечать законодавству України, примушування інших осіб їх дотримуватися; вирішення публічних або приватних питань із застосуванням насильства, погроз, примусу чи інших протиправних дій; контроль за незаконним постачанням до пенітенціарних установ заборонених предметів; організація, здійснення збору, управління або розподілу коштів, майна чи інших активів, призначених для підтримання кримінально протиправної діяльності; здійснення інших діянь щодо організації, координації, сприяння або спонукання до злочинної діяльності. Обґрунтовано, що саме деталізація форм злочинного впливу в примітці до ст. 255 Кримінального кодексу України дасть змогу підвищити рівень юридичної визначеності, ефективності доказування та забезпечити належне кримінально-правове реагування на діяльність кримінальних авторитетів.

Ключові слова: кримінальна відповідальність; організована злочинність; «злодій в законі»; кримінальний авторитет; співучасть; доказування; кримінальний статус; пенітенціарна установа; кримінальна субкультура; протидія злочинності; криміналізація.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛІСОВИХ РЕСУРСІВ, УЧИНЕНІ В СПІВУЧАСТІ (СТ. 246 КК УКРАЇНИ): АНАЛІЗ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Олексій ДРОЗД — 2025-10-07

Анотація. Статтю присвячено комплексному кримінально-правовому аналізу незаконної порубки лісу, вчиненої в співучасті, з огляду на сучасні виклики у сфері екологічної безпеки й особливості правозастосування. Актуальність дослідження зумовлена високим рівнем суспільної небезпечності цього виду злочинів, поширеністю їх організованих форм, істотними економічними збитками та значною екологічною шкодою, що позначається на стані природного середовища й підривають ефективність державної політики у сфері охорони довкілля. Метою дослідження є з’ясування кримінально-правової природи й особливостей кваліфікації незаконної порубки, вчиненої у співучасті, а також формулювання пропозицій з удосконалення кримінального законодавства та практики його застосування. Методологічну основу дослідження становить поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового, системно-структурного та логіко-правового методів, що дало змогу проаналізувати як нормативну базу, так і практику її реалізації судами різних інстанцій. Увагу зосереджено на аналізі судових рішень щодо доведення прямого умислу, зокрема у випадках вчинення злочину на територіях природно-заповідного фонду, і проблемах встановлення обізнаності особи про спеціальний правовий статус ділянки. За результатами дослідження виявлено низку колізій та прогалин, пов’язаних із визначенням істотної шкоди, розмежуванням незаконної порубки від суміжних складів злочинів (крадіжка, знищення або пошкодження об’єктів рослинного світу), оцінюванням ролі мотиву, а також особливостями відповідальності службових осіб, уповноважених на охорону лісових ресурсів. Аргументовано, що інститут спеціального звільнення від кримінальної відповідальності, передбачений частиною шостою ст. 255 Кримінального кодексу України, у належному застосуванні може бути ефективним засобом нейтралізації стійких злочинних об’єднань, проте потребує чітких гарантій дотримання умов добровільності та реального сприяння. Наукова новизна роботи полягає в системному поєднанні екологічно-правового та кримінально-правового підходів до аналізу незаконної порубки, вчиненої у співучасті, з огляду на новітню судову практику та розроблення авторських пропозицій щодо законодавчих змін. Практична значущість дослідження полягає в можливості використання результатів дослідження для підвищення якості досудового розслідування та судового розгляду, удосконалення методичних рекомендацій для правоохоронних органів, а також для підготовки науково-практичних коментарів і навчальних матеріалів.

Ключові слова: кримінальні правопорушення проти довкілля; незаконна порубка дерев; співучасть у злочині; істотна шкода; організовані злочинні об’єднання; суб’єкт злочину; звільнення від кримінальної відповідальності.

ПІДАКЦИЗНІ ТОВАРИ ЯК ПРЕДМЕТ НЕЗАКОННОГО ОБІГУ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ

Олександр ДУДОРОВ — 2025-10-07

Анотація. У статті здійснено комплексний правовий аналіз поняття підакцизних товарів як предмета злочину, передбаченого ст. 204 Кримінального кодексу України. На основі статистичних даних, матеріалів судової практики й теоретичних підходів доведено, що формально-легальне тлумачення цього поняття, у межах якого (тлумачення) акцентовано на положеннях регулятивного (податкового) законодавства, є недостатнім для ефективного правозастосування, а отже, неприйнятним. Аргументовано, що під час застосування ст. 204 Кримінального кодексу України алкогольними напоями як різновидом підакцизних товарів слід визнавати ті, що відповідають таким ознакам: 1) їх одержання відбувається в спосіб спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлення здійснюється на основі харчових спиртів; 2) вміст спирту етилового становить понад 1,2 % об’ємних одиниць; 3) вигляд продукції має імітувати (копіювати) легально виготовлений алкогольний напій (зокрема через використання підробленої акцизної марки), а винний повинен здійснювати протиправне поводження з нею (продукцією) як із визначеним регулятивним законодавством підакцизним товаром. Обстоюється позиція, відповідно до якої поняття алкогольних напоїв як підакцизного товару є частково бланкетним, через що його слід висвітлювати комплексно, звертаючись до нормативно визначених ознак цієї категорії товарів, водночас зважаючи на призначення кримінально-правової заборони, що має забезпечувати протидію обігу незаконно виготовлених (нелегальних) алкогольних напоїв (це такі товари, які можна вважати підакцизними як за нормативними (юридичними) ознаками відповідності, так і з огляду на фактичну належність до відповідної категорії товарів з ознаками імітування підакцизної продукції). Проаналізовано еволюцію поглядів суддів вищої судової інстанції України на досліджуване питання кримінально-правової кваліфікації. Розглянуто позицію Великої Палати Верховного Суду, яка у своїй постанові підтримала й розвинула зазначену вище позицію, сформулювавши висновок про те, що поняття підакцизних товарів як предмета злочину, передбаченого ст. 204 Кримінального кодексу, має «гібридну» природу, поєднуючи певні нормативні й фактичні ознаки.

Ключові слова: підакцизні товари, кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності, джерела кримінального права, кримінально-правова кваліфікація, склад кримінального правопорушення, бланкетність, кримінально-правова політика.

МІЖДИСЦИПЛІНАРНА МЕТОДОЛОГІЯ В ДОСЛІДЖЕННЯХ ПРОБЛЕМ РОЗСЛІДУВАННЯ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНІВ

Олена ТАРАН — 2025-10-08

Анотація. Статтю присвячено комплексному аналізу міждисциплінарної методології в наукових дослідженнях проблем розслідування воєнних злочинів. Актуальність цієї теми обумовлена необхідністю ефективного розслідування воєнних злочинів, а також потребою в удосконаленні наукового супроводу відповідних правових і правозастосовних процедур. У роботі здійснено систематизацію та аналіз методологічного інструментарію різних наукових дисциплін у контексті дослідження воєнних злочинів, обґрунтовано доцільність міждисциплінарного підходу для формулювання рекомендацій щодо оптимального поєднання різнодисциплінарних методів для підвищення ефективності наукового пізнання цього складного соціально-правового феномену. У статті проаналізовано призначення, можливості й обмеження обраного спектру методів, що застосовують у дослідженні воєнних злочинів. Розглянуто правничі методи, зокрема догматичний, порівняльно-правовий. Увагу зосереджено на соціологічних методах, що дають змогу досліджувати соціальні передумови й наслідки воєнних злочинів, зокрема кількісні та якісні підходи. Досліджено психологічні методи аналізу мотиваційних аспектів злочинної поведінки та наслідків для жертв. Проаналізовано історичні методи контекстуалізації злочинів, політологічні підходи до аналізу політичних передумов і наслідків. Акцентовано на філософських методах, що надають концептуальну основу розуміння етичних і правових принципів заборони воєнних злочинів. Обґрунтовано, що інтеграція різних методологічних підходів дає змогу створити максимально повну й об’єктивну картину досліджуваних явищ, забезпечити взаємну верифікацію результатів і підвищити їх достовірність у судових процедурах. Дослідження демонструє, що міждисциплінарна методологія не є механічною сумою окремих методів, а становить органічну інтеграцію підходів, здатну відобразити складну діалектику правових, фактичних, соціальних і гуманітарних вимірів воєнних злочинів. Констатовано динамічний та адаптивний характер такої методології, її здатність модифікуватися відповідно до специфіки конкретних дослідних завдань і контекстуальних факторів. Практична значущість роботи полягає у формулюванні рекомендацій для дослідників, правозастосовників щодо оптимального застосування міждисциплінарних підходів у розслідуванні воєнних злочинів. Результати дослідження може бути використано для вдосконалення методології наукових досліджень у цій та інших сферах, підготовки фахівців і розроблення навчальних програм.

Ключові слова: методологія наукових досліджень; методи дослідження; міждисциплінарна методологія; воєнні злочини; досудове розслідування; судовий розгляд.

ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ВРАЗЛИВИХ ПОТЕРПІЛИХ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Юлія ЧОРНОУС — 2025-10-08

Анотація. У статті здійснено комплексний аналіз понять «вразливий потерпілий» та «уразливий стан потерпілого» в контексті українського кримінального та кримінального процесуального законодавства. Доведено, що ці поняття хоча й пов’язані між собою, однак відрізняються правовою природою та сферою застосування. Якщо «уразливий стан» розглянуто як кримінально-правову кваліфікуючу ознаку, застосовувану в межах окремих складів злочинів, то «вразливий потерпілий» – це процесуальна категорія, яка потребує спеціального захисту в межах досудового розслідування та судового розгляду. У роботі проаналізовано зміст п. 2 примітки до ст. 149 Кримінального кодексу України, визначено ознаки уразливого стану, окреслено складнощі з перекладом цього поняття англійською мовою, що свідчить про лінгвістичну специфіку терміна. Увагу зосереджено на впливі європейських стандартів, зокрема Директиви 2012/29/ЄС, на формування національного підходу до визначення вразливих потерпілих. Окреслено відмінності між фактичним (матеріально-правовим) і юридичним (процесуальним) підходами до поняття уразливості. Зазначено, що в Україні немає єдиного механізму й чіткого алгоритму визнання особи вразливою, що ускладнює реалізацію її прав у кримінальному провадженні. Аргументовано необхідність індивідуальної оцінки вразливості особи в кожному конкретному випадку, що узгоджено з європейською практикою. Сформульовано висновок про доцільність нормативного закріплення єдиного підходу до визнання особи вразливим потерпілим у кримінальному процесі, що дасть змогу забезпечити ефективну реалізацію її прав і гарантій. Запропоновано враховувати комплекс об’єктивних і суб’єктивних чинників, які можуть зумовлювати потребу в спеціальному процесуальному статусі. У статті застосовано формально-юридичний, порівняльно-правовий, системний, лінгвістичний та контент-аналіз нормативно-правових джерел і наукової літератури.

Ключові слова: вразливий потерпілий; уразливий стан; кримінальне право; кримінальний процес; Директива 2012/29/ЄС; процесуальні гарантії; захист потерпілих; уразливі групи; кваліфікуюча ознака; індивідуальна оцінка.

ПРЕЦЕДЕНТНЕ ПРАВО СУДУ ЄС: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ СИЛИ

Анна ШТЕФАН — 2025-10-08

Анотація. У статті порушено питання детермінації рішень Суду Справедливості Європейського Союзу (Суду Європейського Союзу), які мають прецедентне значення та є обов’язковими для застосування національними судами держав-членів. Складність реалізації цього завдання зумовлена тим, що в законодавстві ЄС не визначено умови набуття рішенням Суду Європейського Союзу властивостей прецеденту, види проваджень, у яких можуть формуватися прецеденти, і юридичну силу рішень Суду Європейського Союзу. Для висвітлення цієї проблематики було схарактеризовано сутність прецеденту і встановлено, що рішення Суду Європейського Союзу, які вважають загальнообов’язковими, не відповідають тлумаченню прецеденту в країнах загального права та країнах континентального права. Суд Європейського Союзу самостійно надає прецедентне значення своїм рішенням шляхом їхнього цитування та може посилатися на рішення, яке лише повторює висновок, сформульований раніше в іншому рішенні, тобто прецедентний характер визнається не лише за рішенням, яке уперше впровадило певне правило або тлумачення. На основі аналізу висновків Суду Європейського Союзу в преюдиційних (попередніх) рішеннях щодо тлумачення права Європейського Союзу та рішеннях у справах про порушення державою-членом законодавства Європейського Союзу було продемонстровано відсутність чіткості у визначенні Судом Європейського Союзу, які з його рішень можна розглядати як прецеденти. На відміну від поширеної в доктрині позиції про загальну обов’язковість рішень Суду Європейського Союзу, сформульовано висновок, що прецедентне значення можуть мати лише правові висновки в преюдиційних (попередніх) рішеннях, однак деякі з цих рішень можуть стосуватися лише національного суду, який звернувся із запитом про тлумачення норм права Європейського Союзу. З огляду на певну вибірковість у цитуванні власних рішень Судом Європейського Союзу, численні випадки посилання на той самий правовий висновок, викладений у різних рішеннях, і практику припинення цитування певних рішень без скасування викладеної в них правової позиції зауважено про складність визначення юридичної сили рішень Суду Європейського Союзу не лише для національних судів держав-членів, а й для Суду Європейського Союзу.

Ключові слова: прецедент; Суд Справедливості ЄС; юридична сила рішень Суду ЄС; преюдиційне рішення; право ЄС.

КРИМІНАЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Андрій БАЛОНЬ — 2025-10-08

Анотація. У статті здійснено комплексне дослідження криміналістичних особливостей формування методики розслідування кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності. Зазначено, що обмеженість наявних наукових розробок у цій галузі, а також відсутність належно сформованих практичних рекомендацій методичного характеру, що поєднано зі складністю технологічного механізму вчинення корупційних правопорушень, істотно ускладнюють ефективне здійснення досудового розслідування таких діянь. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність розроблення комплексної криміналістичної методики розслідування кримінальних правопорушень зазначеної категорії. Запропонована методика передбачає врахування низки ключових елементів: криміналістичної характеристики відповідних кримінальних правопорушень; особливостей виявлення, документування та фіксації фактів службової протиправної діяльності; специфіки встановлення обставин, що підлягають доказуванню; типових слідчих ситуацій; особливостей оперативно-розшукового забезпечення; організації і тактики проведення окремих слідчих (розшукових) дій; залучення спеціалістів, використання спеціальних знань, а також призначення та проведення судових експертиз. У межах дослідження, з огляду на кримінально-правові та криміналістичні аспекти, обґрунтовано, що сукупність окремих видових і групових методик розслідування корупційних правопорушень, таких як зловживання владою чи службовим становищем, перевищення службових повноважень, службове підроблення, одержання неправомірної вигоди тощо, утворює єдину комплексну методику розслідування кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності. Центральним елементом цієї методики визначено криміналістичну характеристику, яку розглянуто як інформаційно-пізнавальну модель, що охоплює структурні компоненти: предмет злочинного посягання, способи й обстановку вчинення, слідову картину, а також відомості про службову особу(-іб). Акцентовано, що така модель містить криміналістично значущі ознаки, які не лише слугують підставами для ініціювання кримінального провадження, а й дають змогу забезпечити формування належної доказової бази, достатньої для завершення досудового розслідування в розумні строки з дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства.

Ключові слова: кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності; корупція; методика розслідування; криміналістична характеристика; досудове розслідування; службова особа.

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Любов ЗУБКОВА — 2025-10-08

Анотація. У статті здійснено ґрунтовне комплексне дослідження теоретико-правових засад, інституційної структури та прикладних аспектів реалізації державної політики у сфері внутрішніх справ України. Увагу зосереджено на трансформації змісту та функціонального наповнення цієї політики в умовах суспільно-політичних змін, збройної агресії проти України, глобалізації та посилення значущості прав людини як базової цінності демократичної правової держави. Актуалізовано потребу в оновленні концептуального підходу до формування та впровадження державної політики у сфері внутрішніх справ, з огляду на сучасні виклики, зокрема необхідність адаптації до стандартів Європейського Союзу, забезпечення ефективного функціонування інституцій, орієнтованих на правозахисну діяльність, і посилення ролі громадянського суспільства в процесах контролю та участі у формуванні безпекових рішень. У межах дослідження здійснено аналіз понятійно-категоріального апарату, що стосується охоронної функції держави, правоохоронної діяльності, її завдань, форм, методів і суб’єктного складу. Узагальнено основні доктринальні підходи до розуміння сутності й змісту державної політики у сфері внутрішніх справ, а також окреслено структуру правоохоронної системи як ключового інструменту реалізації цієї політики. Акцентовано на інституційній еволюції органів внутрішніх справ, трансформації їх ролі в умовах воєнного стану, реформ правоохоронного сектору, боротьби з організованою злочинністю та корупцією, а також розвитку співпраці з громадськими інститутами. Розглянуто правові засади, на яких ґрунтується внутрішня політика України, зокрема положення Конституції України, Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», Закону України «Про національну безпеку України», Стратегії національної безпеки та інших нормативно-правових актів. Аргументовано доцільність формування політики в цій сфері на засадах законності, відкритості, прозорості, професійності, міжвідомчої взаємодії та орієнтованості на права людини як ключового критерію ефективності державного управління. Сформульовано висновок про необхідність подальшого вдосконалення нормативно-правового, організаційного й інституційного забезпечення державної політики у сфері внутрішніх справ, її відповідності принципам демократичного врядування та ефективного забезпечення публічного порядку, безпеки, прав і свобод громадян.

Ключові слова: державна політика; внутрішні справи; правоохоронна діяльність; охоронна функція; публічне управління; правова держава; громадянське суспільство; безпека; право і порядок; правоохоронні органи.

ЗАТРИМАННЯ АДВОКАТА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Юрій ОЛІЙНИК — 2025-10-08

Анотація. У статті здійснено всебічний аналіз теоретичних і практичних аспектів застосування до адвоката такого тимчасового запобіжного заходу, як затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Констатовано, що повноцінна реалізація закріплених за адвокатом професійних прав щодо обстоювання інтересів підзахисного є можливою за умови, коли адвокат є захищеним, незалежним, наділений достатніми гарантіями адвокатської діяльності. Увагу зосереджено на недоліках правового регулювання процедури затримання адвоката за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Проаналізовано проєкт Закону про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та деяких інших законів України щодо посилення гарантій адвокатської діяльності від 7 липня 2025 року № 13453. Висвітлено позицію Національної асоціації адвокатів України щодо нагальних питань удосконалення системи гарантій адвокатської діяльності. Обґрунтовано недоцільність наділення органів адвокатського самоврядування повноваженням стосовно надання згоди на затримання адвоката в кримінальному провадженні через потенційну проблему корпоративної солідарності, конфлікту інтересів і можливий витік інформації. Зауважено, що Вища рада правосуддя формується із широкого кола представників правничої професії, зокрема адвокатів, і є рівновіддаленим органом щодо інтересів професійних спільнот, які делегували до її складу відповідних членів. Сформульовано висновок, що з метою усунення випадків незаконного затримання адвокатів і посилення гарантій адвокатської діяльності оптимальним вбачається закріплення на рівні кримінального процесуального та галузевого законодавства за Вищою радою правосуддя повноваження щодо надання згоди на затримання адвоката за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, а також встановлення заборони затримання адвоката без згоди цього органу до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання адвоката під час або одразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Визначено перспективні напрями подальших наукових пошуків, зокрема дослідження правових засад взаємодії уповноважених органів із Вищою радою правосуддя, з приводу надання згоди на затримання адвоката з використанням електронних форм подання матеріалів, що є підставою для застосування цього тимчасового запобіжного заходу.

Ключові слова: адвокат; кримінальне провадження; захист; представництво; затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення; гарантії адвокатської діяльності; органи адвокатського самоврядування; запобіжний захід.

ПРАЦЯ ЯК ПСИХОЛОГІЧНИЙ І ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ

Юлія САГАЙДАК — 2025-10-08

Анотація. Актуальність дослідження зумовлена відсутністю в українській науці єдиного підходу щодо залучення засуджених до праці в місцях позбавлення волі, необхідністю вивчення цього психологічного аспекту, а також законодавчими неузгодженостями в питанні перевиховання засуджених за допомогою трудотерапії. Загальна декларація прав людини розглядає працю як право, що вимагає згоди. Українське законодавство також закріплює право на вільний вибір роботи та свободу праці, яке водночас не враховує правовий статус спеціальних суб’єктів, таких як засуджені. Конституція забороняє використання примусової праці. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права має іншу правову позицію, яка передбачає, що військову й альтернативну служби, а також робота, яку виконує особа за рішенням суду, не можна вважати примусовою працею. Правові гарантії реалізації права на працю регламентовані трудовим, кримінальним, адміністративним законодавством. Зокрема, принципи залучення до праці закріплено в Конституції України й охороняються відповідними положеннями Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, інших законів і нормативних актів з питань охорони й оплати праці, таких як Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, Інструкція про умови праці та оплату праці осіб, засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, тощо. Для кращого розуміння значення праці як психологічного та правового інструменту ресоціалізації в установах виконання покарань було проведено дослідження шляхом інтерв’ювання та опитування осіб, які мають статус засуджених. Для аналізу здійсненої роботи було використано методи експерименту, статистичний, синтезу й аналізу, діалектичний, абстракції, анкетування, спостереження та інтерв’ю. Дослідження проведено на базі Державної установи «Київський слідчий ізолятор». Висновки сформульовано на основі статистичного методу й методу математичної пропорції.

Ключові слова: трудові права; праця засуджених; психологія праці; пенітенціарна система; ресоціалізація засуджених; соціально-правовий аспект праці; психологія злочинця.

КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЛОБІСТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЗАКОРДОННІЙ ПРАКТИЦІ

Олег КОСТЮШКО — 2025-10-08

Анотація. Статтю присвячено комплексному порівняльному аналізу моделей законодавчого регулювання лобістської діяльності з погляду їх історичної еволюції, інституційного дизайну та відповідності сучасним міжнародним стандартам. Використовуючи порівняльно-правові, історико-правові, функціональні та системні методи, у дослідженні виокремлено універсальні критерії оцінки ефективності законодавства про лобіювання: ступінь формалізації правових норм, широта охоплення суб’єктів, рівень процедурної прозорості й надійність механізмів нагляду та санкціонування. Англосаксонська модель демонструє найвищий рівень відкритості через обов’язкові реєстри лобістів, щоквартальні або щомісячні звіти про діяльність і незалежні наглядові органи, уповноважені застосовувати адміністративні та кримінальні санкції. Традиційна континентальна модель, характерна для багатьох європейських юрисдикцій до початку 2000-х років, навпаки, спиралася переважно на інструменти «м’якого права» – етичні кодекси, парламентські правила процедури та фрагментовані антикорупційні закони, що призводило до вузького охоплення регулювання та слабкого правозастосування. Однак дослідження вбачає помітну тенденцію до зближення цих двох моделей. Під впливом гучних лобістських скандалів, вимог громадськості щодо підзвітності та нормативного тиску з боку міжнародних організацій дедалі більше континентальних держав починають застосовувати жорсткі правові рішення, зокрема Франція, Німеччина та Ірландія, які нещодавно запровадили обов’язкові реєстри прозорості, всеосяжні зобов’язання щодо розкриття інформації та градуйовані режими санкцій. На основі цього порівняльного аналізу в статті сформульовано концептуальний план реформи українського законодавства про лобіювання. Упровадження окреслених заходів легітимізує лобіювання як демократичний канал представництва інтересів і зміцнить довіру громадськості до державних інститутів. Отже, висвітлене дослідження усуне прогалину в українській юридичній науці, систематизуючи глобальні регуляторні підходи до лобіювання, визначаючи їхні сильні та слабкі сторони та використовуючи найкращі практики для реформування вітчизняного законодавства.

Ключові слова: лобізм; правове регулювання; англосаксонська модель; континентальна модель; прозорість; реєстр лобістів; Україна.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА ВВЕДЕННЯ В ОМАНУ СУДУ АБО ІНШОГО УПОВНОВАЖЕНОГО ОРГАНУ

Юлія ВЛАСЕНКО — 2025-10-08

Анотація. У статті досліджено актуальні проблеми призначення покарання за кримінальне правопорушення, передбачене ст. 384 Кримінального кодексу України, – введення в оману суду або іншого уповноваженого органу. На основі аналізу 155 обвинувальних вироків судів першої інстанції за період 2019–2021 років визначено основні тенденції судової практики в цій сфері. Виявлено, що суди переважно застосовують пом’якшені покарання у вигляді звільнення від відбування покарання з випробуванням, що засвідчує загальну гуманізацію кримінальної юстиції та розширення ролі інституту пробації в Україні. Констатовано формальний підхід суддів до врахування загальних засад призначення покарання, що виявляється в недостатньому аналізі обставин справи й недооцінюванні превентивної функції покарання. Висвітлено різноманітність видів покарань, які застосовують у справах за ст. 384 КК України, – від обмеження волі та позбавлення волі до арешту й штрафів, з акцентом на тенденції призначення умовних покарань з іспитовим строком. Увагу зосереджено на впливі положень ст. 75 та 76 КК України, що регулюють звільнення від відбування покарання з випробуванням. Проаналізовано практику застосування інституту більш м’якого покарання відповідно до ст. 69 КК України, а також роль угод про визнання винуватості в спрощеному кримінальному провадженні. Акцентовано на необхідності вдосконалення правозастосовної практики шляхом детального врахування особистості винного, тяжкості й обставин кримінального правопорушення, що дасть змогу підвищити ефективність і справедливість кримінального покарання. Дослідження має значення для суддів, правоохоронців і науковців, які працюють над розвитком кримінального права та кримінального процесу, зокрема в частині протидії кримінальним правопорушенням проти правосуддя.

Ключові слова: введення в оману суду; кримінальна відповідальність; покарання; призначення покарання; судова практика; інститут пробації; звільнення від відбування покарання з випробуванням.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПОВНОВАЖЕННЯ КЕРІВНИКА ПІДРОЗДІЛУ ДЕТЕКТИВІВ НАБУ У СПІВВІДНОШЕННІ ІЗ ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ КЕРІВНИКІВ ІНШИХ ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ: ЄДНІСТЬ І ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ФУНКЦІЙ

Світлана ЖИВОТОВСЬКА — 2025-10-08

Анотація. У статті здійснено комплексне дослідження кримінально-процесуального статусу та повноважень керівника підрозділу детективів Національного антикорупційного бюро України в системі органів досудового розслідування. Увагу зосереджено на положенні пункту 8 частини 1 статті 3 Кримінального процесуального кодексу України, відповідно до якого зазначену посадову особу визнають керівником органу досудового розслідування. Це нормативне закріплення формує підґрунтя для її процесуального статусу, зіставного з аналогічними посадами в структурах Національної поліції України, Державного бюро розслідувань і Служби безпеки України. У межах дослідження висвітлено відмітні риси процесуальних функцій керівника підрозділу детективів Національного антикорупційного бюро України, зокрема щодо призначення детектива або групи детективів, здійснення контролю за строками та якістю досудового розслідування, погодження окремих слідчих дій, координації з іншими учасниками кримінального провадження. Акцентовано на важливості чіткого розмежування адміністративних і процесуальних повноважень, що є необхідною умовою для запобігання конфліктам компетенції та забезпечення ефективного управління антикорупційним розслідуванням. Окремо проаналізовано проблемні аспекти застосування зазначених повноважень на практиці, пов’язані з відсутністю належного нормативного врегулювання на рівні підзаконних актів Національного антикорупційного бюро України, що ускладнює реалізацію положень Кримінального процесуального кодексу України. У статті обґрунтовано необхідність узгодження внутрішньої нормативної бази Національного антикорупційного бюро України з положеннями кримінального процесуального законодавства. На підставі порівняльного аналізу з іншими правоохоронними органами сформовано висновки щодо єдності та диференціації процесуальних функцій, а також запропоновано напрями вдосконалення чинного законодавства. Результати дослідження може бути використано в правозастосовній практиці, нормотворчій діяльності й підготовці кадрів для антикорупційних органів.

Ключові слова: Національне антикорупційне бюро України; кримінальний процес; керівник підрозділу; повноваження; досудове розслідування; процесуальні функції; Кримінальний процесуальний кодекс України.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗСЛІДУВАННЯ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНІВ

Олександр ЖОВТЮК — 2025-10-08

Анотація. У статті розглянуто питання кримінально-правового та криміналістичного змісту розслідування суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 438 Кримінального кодексу України «Воєнні злочини». На основі бланкетної диспозиції зазначеної вище статті КК України встановлено, що з метою повного й об’єктивного аналізу складу кримінального правопорушення необхідно проводити співвідношення вчиненого суспільно небезпечного діяння з ознаками, які передбачені нормами міжнародного гуманітарного права у межах вчинення різних форм порушення законів та звичаїв війни. Визначено, що правильність кримінально-правової кваліфікації, а отже, й оцінка дій особи, яку обвинувачують у вчиненні цього кримінального правопорушення, і подальше притягнення зазначеної особи до кримінальної відповідальності, невід’ємно пов’язана з аналізом положень міжнародного гуманітарного права, міжнародних договорів, конвенцій тощо, які мають урегулювати тлумачення воєнних злочинів. Статтю присвячено проблемам, що постають перед правоохоронними органами під час розслідування правопорушень, передбачених ст. 438 КК України. Встановлено, що актуальною проблемою, яка заважає ефективному розслідуванню воєнних злочинів, є активні бойові дії в місцях вчинення злочинів. Зазначено необхідність підвищення кваліфікації (отримання криміналістичних знань) уповноважених компетентних осіб (спеціалістів), за допомогою яких буде забезпечено ефективне розслідування кримінального провадження за фактами воєнних злочинів. Акцентовано, що права людини, зокрема ті, які належать до сфери національної безпеки, підлягають захисту й охороні незалежно від дії особливих правових режимів.

Ключові слова: права людини; міжнародний злочин; кримінальне провадження; криміналістичні знання; воєнний стан; воєнні злочини.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСОБИСТОЇ БЕЗПЕКИ ПРАЦІВНИКІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ

Максим ЛОГВИНЕНКО — 2025-10-08

Анотація. В умовах сьогодення правоохоронна система України, попри складну геополітичну ситуацію, є одним із головних інститутів забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки та порядку. Правоохоронні органи як частина сектору безпеки й оборони ефективно реагують на нові виклики, пов’язані зі зміною політичних, соціальних та економічних умов життя і діяльності населення, забезпечуючи повноцінне функціонування держави. Проте належне виконання поліцейських функцій, відповідно до міжнародних стандартів, тісно переплітається з новими випадками поранень, різного роду травмувань, а також загибелі особового складу правоохоронного органу. Озброєність й агресивність кримінальних елементів, нелегальне розповсюдження незареєстрованої вогнепальної зброї та вибухонебезпечних пристроїв, психологічне перенавантаження цивільного населення, активна протидія диверсійно-розвідувальним групам країни-агресора, виконання поліцейських функцій на деокупованих і прилеглих до них територіях суттєво впливають на стан забезпечення особистої безпеки працівників Національної поліції України. З’ясовано, що окреслена негативна тенденція тісно пов’язана з недосконалістю та невідповідністю нормативно-правових засад, які є основою поліцейської діяльності, сучасним реаліям сьогодення. Зумовлені цим обмеження призводять до виникнення екстремальних ситуацій за участю правоохоронців. Констатовано, що актуальність дослідження нормативно-правових засад забезпечення особистої безпеки працівників Національної поліції України зумовлена потребою осучаснення законодавчого підґрунтя та реалізацією невід’ємного права на життя і здоров’я правоохоронців, за умов дотримання балансу державних інтересів, що є необхідною складовою повноцінного функціонування громадянського суспільства.

Ключові слова: нормативно-правові засади; особиста безпека; законодавство; напад на поліцейського; травма; поранення; екстремальна ситуація.

СПОСОБИ ВЧИНЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ

Сергій ЛУЦАК — 2025-10-08

Анотація. У статті досліджено способи вчинення кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності працівниками Національної поліції України. На підставі аналізу положень кримінального та кримінального процесуального законодавства, наукових джерел, а також матеріалів кримінальних проваджень встановлено найпоширеніші моделі службової злочинності та визначено їх структурні елементи. Увагу зосереджено на особливостях реалізації злочинних намірів, зумовлених специфічним службовим статусом поліцейських, доступом до оперативної інформації та матеріально-технічних ресурсів. Виокремлено основні способи протиправної поведінки: зловживання владою або службовим становищем, одержання неправомірної вигоди, фальсифікація документів, перевищення повноважень із застосуванням насильства, незаконне привласнення майна, несанкціоноване використання спеціальних засобів і службової інформації. Висвітлено поширені тактики приховування службових кримінальних правопорушень, зокрема маскування чи знищення інформації, створення неправдивого алібі, вплив на свідків, інсценування обставин, що перешкоджають розслідуванню. Констатовано, що поєднання кількох способів у межах одного кримінального епізоду суттєво ускладнює їх виявлення і потребує комплексного оперативно-розшукового супроводу. Сформульовано висновок про високий рівень адаптивності правопорушників до умов службової діяльності, наявність внутрішніх механізмів приховування злочинів і необхідність удосконалення антикорупційних та превентивних заходів у Національній поліції, передусім в умовах збройного конфлікту та воєнного стану.

Ключові слова: сфера службової діяльності; службова злочинність; поліцейський; Національна поліція України; спосіб; протидія.

ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕРЕДАЧУ АБО ЗБИРАННЯ ВІДОМОСТЕЙ, ЩО СТАНОВЛЯТЬ СЛУЖБОВУ ІНФОРМАЦІЮ, ЗІБРАНУ В ПРОЦЕСІ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ, КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, У СФЕРІ ОБОРОНИ КРАЇНИ

Євгенія МЕЛЕХОВЕЦЬ — 2025-10-08

Анотація. Статтю присвячено дослідженню історичного розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за передачу або збирання відомостей, що становлять службову інформацію, зібрану в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, а також суміжних з нею інститутів (кримінальної відповідальності за розголошення державної, військової, інших видів таємниць). Зокрема, в межах дослідження проаналізовано становлення перших норм про кримінальну відповідальність за розголошення державних і військових таємниць у Київській Русі, Великому Князівстві Литовському, Речі Посполитій. Констатовано, що перша норма про кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці як окремий склад кримінального правопорушення містилася в Литовському статуті 1588 року, до цього звичаєвим правом карався факт зносин з ворогом, без конкретизації переданих йому відомостей. Наступним проаналізованим у статті етапом розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за поширення таємних відомостей є етап перебування українських земель під владою спочатку Московського царства, а далі – Російської та Австро-Угорської імперій, який характеризується поступовою систематизацією норм про охорону державної таємниці, за одночасної відсутності охорони службової інформації як окремого інституту. Констатовано, що визначення службової інформації як окремого предмета кримінально-правової охорони має місце лише з середини ХІХ століття. Посилену увагу зосереджено також на систематизації кримінально-правового захисту таємної інформації в період УРСР. Зазначено, що в окреслений період було прийнято низку норм, які є близькими за структурою та змістом до нині чинних, водночас окрема кримінально-правова охорона службової інформації відсутня аж до 1984 року. Проаналізовано трансформації диспозиції статті про кримінальну відповідальність за охорону службової інформації з моменту її появи в Кримінального кодексу УРСР 1960 року до поточної редакції ст. 330 Кримінального кодексу України. На основі проведеного дослідження автор запропонувала власну періодизацію становлення законодавства про кримінальну відповідальність за передачу або збирання відомостей, що становлять службову інформацію, зібрану в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни.

Ключові слова: службова інформація; відомості, що становлять державну таємницю; злочини проти держави; інформація з обмеженим доступом; військова таємниця; кримінальна відповідальність за розголошення інформації; етапи розвитку законодавства.

PROBLEMS OF PRE-TRIAL INVESTIGATION OF VIOLATIONS OF FIRE OR TECHNOGENIC SAFETY REQUIREMENTS ESTABLISHED BY LAW

Ivan REVA — 2025-10-08

Abstract. The article outlines problematic issues in the pre-trial investigation of violations of fire and technogenic (man-made) safety requirements established by law. Based on the results of studying investigative and judicial practice in investigating such violations, consistent trends and their causes have been identified, with a focus on the repetitive nature regarding some of them. The paper summarizes the causes of fires and technogenic accidents. Risk factors for fires and technogenic emergencies have been identified. Types of technogenic threats have been highlighted, and the stages of emergencies have been characterized. It is noted that the main structural element of a violation of fire or technogenic safety requirements is the actions or inaction of the person responsible for their compliance. Another important aspect is the cause-and-effect relationship between such violations and the circumstances that contributed to the occurrence of a fire or technogenic hazard. Understanding the cause-and-effect relationships that lead to the occurrence of an emergency in specific conditions will help the investigator in constructing investigative versions, identify key circumstances and events that need to be established, as well as determine the main direction of the investigation, collect and verify the necessary evidence, compile a list of persons who should be identified and questioned, and determine the list of necessary expert examinations. The main technogenic hazardous facilities located on the territory of Ukraine are considered. The factors of danger that may arise in the event of a violation of man-made safety for each man-made hazardous facility are identified. The statistical data of the Office of the Prosecutor General on the indicators of criminal violations under Article 270 of the Criminal Code of Ukraine and the results of their pre-trial investigation during the period of martial law are analyzed. A study of judgments under Article 270 of the Criminal Code of Ukraine in the Unified State Register of Court Decisions made it possible to determine the possibility of staging violations of fire safety requirements. The factors that complicate the pre-trial investigation of such criminal offenses were identified, and the objective and subjective factors that hinder the investigation of violations of fire or man-made safety requirements established by law were classified.

Keywords: criminal proceedings; fire and technogenic (man-made) safety rules; judicial statistics; typification; systematization; risk factors.

ВТРУЧАННЯ В ПРИВАТНЕ СПІЛКУВАННЯ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Сергій ТИМОЩУК — 2025-10-08

Анотація. Статтю присвячено комплексному аналізу проблемних аспектів правового регулювання втручання в приватне спілкування в контексті забезпечення права особи на приватне життя в Україні. З огляду на міжнародно-правові стандарти, зокрема Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод висвітлено питання правомірності, меж і гарантій втручання в комунікаційну сферу особи. Акцентовано на практиці Європейського суду з прав людини, яка визначає чіткі критерії допустимості втручання держави в особисте спілкування, охоплюючи вимоги до законності, передбачуваності, обґрунтованості та пропорційності втручання. Зосереджено увагу на нормативному регулюванню негласних слідчих (розшукових) дій, пов’язаних з втручанням у приватне спілкування, в Кримінальному процесуальному кодексі України, зокрема в нормах ст. 14, 258 та інших положеннях глави 21. З’ясовано суперечності між положеннями Конституції України та кримінального процесуального закону, які можуть спричинити правову невизначеність і зловживання. Обґрунтовано необхідність модернізації ст. 31 Конституції України відповідно до сучасних правових викликів. Висвітлено питання забезпечення конфіденційності спілкування адвоката та священнослужителя з клієнтом, проаналізовано практику ЄСПЛ у справах «Кастравет проти Молдови», «Мішо проти Франції», «Алтай проти Туреччини» тощо. Автор пропонує конкретні шляхи вдосконалення законодавства, зокрема шляхом уточнення ч. 5 ст. 258 Кримінального процесуального кодексу України та доповнення її положеннями, які унеможливлювали б використання інформації, здобутої з порушенням правової конфіденційності. Також обґрунтовано доцільність запровадження можливості втручання в приватне спілкування за добровільною згодою особи за наявності загрози її життю чи безпеці. Сформульовано низку пропозицій щодо гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері захисту права на приватне життя, а також удосконалення процесуальних гарантій, що мають стати ефективним бар’єром проти необґрунтованого втручання у сферу особистого спілкування.

Ключові слова: право на приватне життя; приватне спілкування; негласні слідчі дії; адвокатська таємниця; Європейський cуд з прав людини; кримінальне провадження; процесуальні гарантії; втручання; конфіденційність; міжнародні стандарти.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КЛАСИФІКАЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ ЗА СТУПЕНЕМ ВИЗНАЧЕННЯ ЇХ МЕЖ

Юрій ТКАЧУК — 2025-10-08

Анотація. Статтю присвячено аналізу теоретичних засад класифікації кримінально-правових санкцій за ступенем визначення їх меж. Виокремлено види санкцій залежно від визначення їх меж, висвітлено наукові дискусії щодо їх диференціації. Констатовано наявність в чинному кримінальному законодавстві відносно визначених та абсолютно визначених санкцій. З’ясовано сутність відносно визначених санкцій, якими є санкції, що передбачають покарання одного виду, встановлюючи нижчу та вищу або лише вищу його межу. Встановлено, що в чинному Кримінальному кодексі України, так само як і в положеннях проєкту нового Кримінального кодексу, відносно визначеними санкціями є всі санкції Особливої частини. Доведено повне відображення відносно визначеними санкціями змістової та функціональної специфіки покарання. Досліджено, що відносно визначені санкції сприяють індивідуалізації покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого діяння, особи винного, обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання, із встановленням мінімальних і максимальних меж призначеного покарання. Схарактеризовано абсолютно визначені санкції, що містять вказівку на чітко окреслений розмір включеного до нього виду покарання, зазначають конкретний захід державного впливу, встановлюючи єдиний вид покарання. Обґрунтовано слушність негативного ставлення вчених до абсолютно визначених санкцій лише у випадку існування безальтернативних абсолютно визначених санкцій. Зазначено, що за наявності альтернативних абсолютно визначених санкцій можливість вибору покарання суд має. Акцентовано на наявності абсолютно визначених санкцій у ч. 2 ст. 111, ч. 8 ст. 111¹, ч. 2 ст. 113, ч. 6 ст. 152, ч. 6 ст. 153 Кримінального кодексу України. Засвідчено, що практика застосування абсолютно визначених санкцій у випадку їх конструювання як альтернативних не викликає заперечень та є цілком виправданою з огляду на ступінь тяжкості вчинених діянь, надаючи можливість суду реалізовувати принцип диференціації кримінальної відповідальності та покарання. Сформульовано висновок, що визначеність змісту кримінально-правової санкції припускає наявність її максимальної та мінімальної меж, дотримання яких є необхідною вимогою принципу законності та конкретного ступеня формальної визначеності.

Ключові слова: кримінальна відповідальність; кримінальне правопорушення; кримінально-правова санкція; класифікація; покарання; відносно визначені санкції; абсолютно визначені санкції.

ОСОБЛИВОСТІ ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ НЕЗАКОННОГО ПОВОДЖЕННЯ ЗІ ЗБРОЄЮ, БОЙОВИМИ ПРИПАСАМИ АБО ВИБУХОВИМИ РЕЧОВИНАМИ

Анастасія ХОМЕНКО — 2025-10-08

Анотація. У статті досліджено актуальні проблеми об’єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ст. 263 Кримінального кодексу України, незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами. На основі аналізу чинного законодавства, наукових позицій та судової практики визначено зміст форм діяння, які охоплені об’єктивною стороною складу кримінального правопорушення: незаконне носіння, зберігання, придбання, передача, збут, виготовлення та ремонт. Акцентовано на проблематиці визначення правової природи дій, які охоплені поняттям незаконного поводження зі зброєю. З’ясовано, що несформованість понятійного апарату та брак спеціального закону про обіг зброї ускладнюють правозастосування і кваліфікацію діянь. Увагу зосереджено на проблематиці розмежування понять носіння і зберігання, а також визначення меж поняття «без передбаченого законом дозволу». Аналіз судових рішень засвідчує, що суди мають різні підходи до визначення фактичного контролю за предметами правопорушення, зокрема у випадках зберігання зброї в житлі чи переміщення її в транспортних засобах. Розглянуто вплив воєнного стану на правову оцінку діянь, оскільки в низці випадків суди визнають дії особи такими, що не є кримінально протиправними. Сформульовано висновок, що об’єктивну сторону слід оцінювати не лише формально, а й з огляду на конкретні обставини справи, зокрема наявність фактичного контролю за предметом. Аргументовано необхідність законодавчої конкретизації ознак об’єктивної сторони правопорушення для досягнення єдності правозастосування та запобігання помилковій кваліфікації діянь шляхом прийняття спеціального закону про зброю, який уніфікує підходи до кваліфікації таких правопорушень і сприятиме правовій визначеності та єдності судової практики.

Ключові слова: незаконне поводження зі зброєю; об’єктивна сторона; кримінальне правопорушення; бойові припаси; вибухові речовини; кримінальна відповідальність; судова практика.

ПРО ВИКЛИКИ І ГОРИЗОНТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ У ВОЄННИЙ ПЕРІОД

Андрій ВОЗНЮК — 2025-10-08

Рец. на кн.: Письменський Є. О. Кримінально-правова політика України під впливом факторів воєнного характеру та її віддзеркалення в експертній думці : монографія.
Київ : Норма права, 2025. 212 с.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗАКОНОДАВСТВА ШЛЯХОМ ВИКОРИСТАННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ

Станіслав ГУСАРЄВ — 2025-10-08

Рец. на кн.: Волохов О. С. Ефективність законодавства та міжнародні стандарти правотворчості : монографія. Київ : Юрінком Інтер, 2025. 484 с.

ЗЛОЧИНИ, ПОВ’ЯЗАНІ ЗІ ЗЛОЧИННИМ ВПЛИВОМ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Олександр ДУДОРОВ — 2025-10-08

Рец. на кн.: Нікітін А. О. Кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані зі злочинним впливом: теорія і практика : монографія. Київ : Норма права, 2025. 304 с.

НА ШЛЯХУ ДО НОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ

Євген ПИСЬМЕНСЬКИЙ — 2025-10-08

Рец. на кн.: Околіт О. В., Вознюк А. А. Кримінальна відповідальність за створення злочинної організації чи злочинної спільноти та участь у них: проблеми теорії і практики : монографія. Київ : Норма права, 2025. 324 с.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ СТОРОНАМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В УМОВАХ ЗМАГАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Сергій ЧЕРНЯВСЬКИЙ — 2025-10-08

Рец. на кн.: Дульський О. Л. Криміналістичне забезпечення збирання доказів сторонами кримінального провадження: міжнародні, європейські, національні стандарти : монографія. Одеса : Юридика, 2025. 458 с.