Проблема єдності судової практики у справах про шахрайство
Анотація
У контексті здійснення судової реформи органом, що призначений забезпечити єдність і сталість судової практики, є Верховний Суд. Водночас на правозастосування не може не впливати масив рішень, ухвалених Верховним Судом України з питань неоднакового застосування одних і тих самих норм закону про кримінальну відповідальність у таких правовідносинах. Шляхом висвітлення спірних аспектів кримінально-правової характеристики складу злочину «шахрайство» можна з’ясувати, наскільки виважено та професійно працює Верховний Суд з відповідною кримінально-правовою спадщиною. На підставі здобутків доктрини та матеріалів судової практики розглянуто низку спірних питань кваліфікації злочину, передбаченого ст. 190 Кримінального кодексу України: відмежування шахрайства від крадіжки, грабежу та розбою, під час учинення яких винна особа може застосовувати обман (зловживання довірою); визначення моменту закінчення шахрайства як злочину з матеріальним складом; співвідношення складів злочинів, передбачених ст. 190, 191 Кримінального кодексу України; можливість учинення опосередкованого шахрайства тощо. Аргументовано положення про доцільність диференційованої кримінально-правової оцінки дій особи, яка застосовує обман (зловживання довірою) для отримання чужого майна нібито в тимчасове користування. Конкретизовано ті проблеми тлумачення кримінально-правової заборони, присвяченої шахрайству, які задля забезпечення єдності судової практики мають стати предметом розгляду об’єднаної палати Касаційного кримінального суду або Великої Палати Верховного Суду.
Завантаження
Переглядів анотації: 254 Завантажень PDF: 903
- Автори залишають за собою право на авторство власної праці та передають журналу право першої публікації цієї роботи на умовах ліцензії Creative Commons Attribution License, яка дає змогу іншим особам вільно розповсюджувати опубліковану працю з обов’язковим посиланням на авторів оригінальної роботи та першу публікацію статті в цьому журналі.
- Автори мають право укладати самостійні додаткові угоди щодо неексклюзивного розповсюдження роботи у тому вигляді, в якому вона була опублікована в журналі (наприклад, розміщувати статтю в репозитарії установи або публікувати у складі монографії), за умови збереження посилання на першу публікацію роботи у цьому журналі.
- Політика журналу дає змогу і заохочує розміщення авторами в Інтернеті (наприклад, у електронних сховищах установ або на особистих веб-сайтах) рукопису статті як до подання цього рукопису до редакції, так і під час його редакційного опрацювання, оскільки це сприяє продуктивній науковій дискусії та позитивно впливає на оперативність та динаміку цитування опублікованої роботи.